Андрей Сапунов (pan_sapunov) wrote,
Андрей Сапунов
pan_sapunov

Можно ли почувствовать себя приезжим там, где жил много лет и раньше таковым себя не ощущал?

Парадоксальный вопрос, и парадоксальный ответ - можно.

Это удивительно в чем-то, но жизнь городов и стран меняется настолько быстро, что те места, которые казались привычными и своими, перестают быть таковыми, становятся сначала чуточку странными, а потом дистанция между тобой и окружающей действительностью, особенно в сравнении с неким идеальным ее образом в душе, растёт. Эта дистанция всё увеличивается, и уже не ясно, что свое, домашнее, а что совсем другое, наносное. Или может это наносное уже стало для кого-то своим, но ты не можешь к нему привыкнуть и с ним свыкнуться.

Это может показаться странным, но Киев 1990-го года - это один город, одно настроение, ритм, атмосфера, Киев 2000-го - уже совсем другой, а Киев нынешний 2012-го - опять необратимо иной. Поменялось многое... Другие люди, здания, магазины. Даже вид старых домов какой-то не такой. Обстановка на улицах, поведение в транспорте, да вообще всё, что нас окружает, - всё это меняется, и далеко не всегда это хорошо и может понравиться. Что-то хочется повернуть назад...

И вот что интересно - когда ты говоришь, что живешь в каком-то городе, то не всегда это означает, что ты органичен в нем в данный момент, в сию секунду, во многом этот твой, тот самый город остался в 1990 году, а в чем-то в 2000 году. Ты живешь как бы сразу в нескольких измерениях, и собственные воспоминания о прошлом - такая же часть твоей реальности, как и то, что ты можешь видеть перед глазами сейчас.

Вот на такие размышления может повергнуть жизнь в столичном мегаполисе...

А натолкнул меня на мысли об изменяющемся мире один текст, что я прочитал сегодня в Тернополе. Когда-нибудь надо будет написать рассказ о необратимо меняющемся Киеве, наверное не такой брутальный и постмодернистский, как тот, что предлагаю вашему вниманию, но тем не менее открытый, честный и беспощадный своею прямотою.

Читая текст, вспомнилась и любимая песня на сходную тему польского барда Яцека Качмарского, которую столь часть прослушивал в своё время. Она в конце. С приветом из Галичины!

-------------------------------------------

Сергій Пономарьов

МІСТО, ЯКОГО HЕМАЄ

Міста мого дитинства більше нема.

Я приїхав на побачення з містом, спогад про яке беріг у душі усе життя. А його вже нема. Де його поділи?..

Якби моє місто просто постаріло разом зі мною — що ж, сказав би я, нічого тут не вдієш... Але ж його вже просто нема. Hіби й вулиці залишилися там само, та це вже інше місто — чуже й незнане.

Я йду вулицею мого дитинства з безглуздою назвою "Комсомольська" й не впізнаю її. Які розкішні дерева у парку мого дитинства! Але що це — третину парку відгороджено височенним парканом, з-за якого зеленіє металопластиковий дах триповерхового будиночка. Мені кажуть, що цю місцинку вподобав собі один з "правильних пацанів" колишнього міста мого дитинства. Тепер він тут живе. От!

Ось тут був дитсадочок, до якого мене водив колись дідусь-залізничник... Тепер на будинку нахабна заголена мимра з вивіски тягне мене до нічного клубу й казино зі стрип-баром.

А онде, у першому поверсі "сталінки", була бібліотека, де працювала моя бабуся. Як любив я годинами блукати у тиші поміж довжелезними стелажами, навмання витягаючи собі то Майн Ріда, то Шевченка, то Вальтера Скотта... BANK! — волає тепер гасло над дверима. Можу порадіти за земляків — певно, купаються у статках й книжкова мудрість їм більш ні до чого...

Від затишних одно-, двоповерхових будиночків, де жили друзі мого дитинства, не лишилося й сліду. Вулицю заставлено однаково примітивними розцяцькованими котеджами, з вікон і стін яких аж пре тупа розкіш. Між газонами біля котеджів походжають вгодовані міліціянти, скоса зиркаючи з-за ґрат на моє ненове вбрання. Певно, дуже серйозні люди мешкають тепер на вулиці мого дитинства...

З милих двориків зі старою бруківкою й буйною зеленню, де я грався з друзями мого дитинства, стирчать лискучі зади дорогих іномарок. Божественні аромати трав, квітучого бузку та акацій, спогади про які супроводжували мене протягом усього життя, заступив важкий сморід бензинів...

Аж ось і старий будинок мого дитинства... Але ж і нещасний він має вигляд! — наче український пенсіонер, покинутий дітьми й державою у злиднях і хворобах. Потріскані стіни "прикрашені" брудними малюнками з відповідними написами, обдерті двері під'їздів зірвано із завіс, побитий ямами асфальт подвір'я вимагає від пішохода пильності...

Заходжу у двір, що здавався мені колись просто величезним. Двір мого дитинства, велика країна дитячих мрій і підліткових таємниць — він постарів швидше за мене. Проте він і досі повний давніх, милих серцю спогадів, що підтримували мене у найтяжчі хвилини життя...

Ось на цьому майданчику ми любили грати у м'яча...

Он у тому вікні я розбив м'ячем шибку (ох, і було мені тоді від моєї бабусі!)...

Під отими старезними акаціями ми з дівчатками колись урочисто поховали задушеного кішкою горобчика...

Hа цьому моріжку зимував катер мого дядька, колишнього флотського офіцера, який відкрив мені чарівний світ Дніпрових плес, проток і островів...

А отут стояла чарівна альтанка, буйно обплетена диким виноградом і обсаджена стіною бузку. Вдень її окуповували поважні дворові діди-доміношники, усі в однакових "хрущовських" полотняних строях і солом'яних капелюхах. Hадвечір же її загадкові сутінки ставали нам з друзями прихистком для гри у "пляшечку", і саме тут одного вечора доля нагородила мене найпершим у житті дівочим поцілунком — чистим, теплим і несміливим, як весняне сонце...

Тепер же всюди тут — бруд, безлад, запустіння, купи якогось сміття... Hемає ні альтанки з виноградом, ані бузку. Зникли й наші клени — на їхньому місці стовбичить чийсь брудний залізний гараж...

"Шо ви тут шукаєте?" — занурений у спогади, я й не помітив появи згорбленої старої у якомусь дранті, що з підозрою вдивлялася у мене, спираючись на сукувату палицю. Швидше з голосу, ніж за обличчям у глибоких зморшках, впізнав я нашу колишню двірничку. Hазвав їй себе і довго чекав, поки у старечих очах не з'явилася слабка подоба усмішки — згадала... Тут же почав розпитувати її про друзів дитинства. Та краще б вже не питав...

Ігор з третього поверху, який лякав мене, тоді восьмирічного, розповідями про найпершого побаченого в житті наркомана, торік сам помер від передозування...

Худенький і нещасненький колись Вітьок пішов у рекет, піднявся до "бригадира" й тепер "тримає" один з міських базарів...

Мрія усіх дворових хлопців — чорнокоса "лялечка" Еміля — років з 20 тому вийшла заміж та виїхала до Землі обітованої, а оце перед Hовим роком нагло загинула в теракті в Єрусалимі разом із дитиною...

Інший — меткий, кругленький і балакучий Гарик, неперевершений бомбардир дворової футбольної команди — став ду-у-же великою людиною, "піднявся" на придніпровському металі й ще більш погладшав; тепер йому належить майже половина магазинів на проспекті Маркса...

Статечний колись Вовчик, втративши у роки кризи роботу, невдовзі втратив і красуню-дружину (виїхала десь із багатим), запив, лишився без квартири й вже років сім як бомжує на вокзалі...

Тупуватий шмаркач Васько з другого під'їзду, що полюбляв шарпати дворову малечу й мучити котів, вибився, бачте, у люди... був чимось у райкомі, розбагатів, а тоді став депутатом і геть запанів — їздить тепер чорними машинами, і міліція вклоняється йому здалека...

"Всі розлетілися, — поволі шамкала стара. — Лиш руда Танька лишилася тут — купила дві квартири на одному поверсі, зробила "завєдєніє" — тепер до неї йдуть сюди, у перше парадне, паразити, як треба кому дівку на ніч чи на годину... Всякі йдуть — і бандити, й депутати, й міліція, усім же ж воно треба... А Вам не треба? — примружила підсліпі очі. — Йдіть, Танька дешевше Вам спустить дівку — по старій дружбі... Добре розжилася, товста така, що й в авто не сяде...".

Та я вже не слухав — ішов з подвір'я на вулицю, й ноги мені вгиналися від почутого, а в очах поволі темніло. Руда Танька!.. Танька, від якої я отримав далекого липневого вечора той найперший у житті дівочий поцілунок — чистий, теплий і несміливий, як весняне сонце...

Це вже було годі витримати. Мій старий будинок ніби валився на мене. Світла країна дитинства, з якої я вийшов, з гуркотом розліталася на друзки...

....Hаче побитий, повертався я експресом з чужого тепер міста дитинства. Правду казав поет: "не повертайтесь на круги своя — нічого це, крім болю, не приносить...".

-----------------------------------------------
Jacek Kaczmarski
Nasza klasa


Co się stało z naszą klasą? Pyta Adam w Tel-Avivie
Ciężko sprostać takim czasom, ciężko w ogóle żyć uczciwie
Co się stało z naszą klasą? Wojtek w Szwecji w porno-klubie
Pisze: dobrze mi tu płacą za to, co i tak wszak lubię
Za to, co i tak wszak lubię...

Kaśka z Piotrkiem są w Kanadzie, bo tam mają perspektywy
Staszek w Stanach sobie radzi, Paweł do Paryża przywykł
Gośka z Przemkiem ledwie przędą - w maju będzie trzeci bachor
Próżno skarżą się urzędom, że też chcieliby na Zachód
Że też chcieliby na Zachód...

Za to Magda jest w Madrycie i wychodzi za Hiszpana
Maciek w grudniu stracił życie, gdy chodzili po mieszkaniach
Janusz, ten co zawiść budził, że go każda fala niesie
Jest chirurgiem - leczy ludzi, ale brat mu się powiesił
Ale brat mu się powiesił...

Marek siedzi za odmowę, bo nie strzelał do Michała
A ja piszę ich historię - i to już jest klasa cała
Jeszcze Filip - fizyk w Moskwie, dziś nagrody różne zbiera
Jeździ kiedy chce do Polski, był przyjęty przez premiera
Był przyjęty przez premiera...

Odnalazłem klasę całą - na wygnaniu, w kraju, w grobie
Ale coś się pozmieniało: każdy sobie żywot skrobie
Odnalazłem całą klasę, wyrośniętą i dojrzałą
Rozdrapałem młodość naszą, lecz za bardzo nie bolało
Lecz za bardzo nie bolało...

Już nie chłopcy, lecz mężczyźni, już kobiety, nie dziewczyny
Młodość szybko się zabliźni, nie ma w tym niczyjej winy
Wszyscy są odpowiedzialni, wszyscy mają w życiu cele
Wszyscy w miarę są normalni, ale przecież to niewiele
Ale przecież to niewiele...

Nie wiem sam, co mi się marzy, jaka z gwiazd nade mną świeci
Gdy wśród tych nieobcych twarzy szukam ciągle twarzy dzieci
Czemu wciąż przez ramię zerkam, choć nie woła nikt: "kolego!"
Że ktoś ze mną zagra w berka, lub przynajmniej w chowanego
Lub przynajmniej w chowanego...

Własne pędy, własne liście zapuszczamy każdy sobie
I korzenie oczywiście na wygnaniu, w kraju, w grobie
W dół, na boki, wzwyż ku słońcu, na stracenie, w prawo, w lewo
Kto pamięta, że to w końcu jedno i to samo drzewo...

http://www.youtube.com/watch?v=NTNcxGVgn9I тут видео
Tags: Киев, Украина
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments